Як колишній безхатченко створив відомий бренд рюкзаків

Чому Сашко не вважає себе успішним, про філософію бренду Horondi та що допомогло повірити у себе дізнавалося видання shotam.info.

Родом з Мукачева. Переїхав у Львів, де опинився у соціальному гуртожитку “Оселя”. Саме тут почав створювати рюкзаки.

Horondi – бренд з історією

Бренд Horondi спеціалізується на виготовленні рюкзаків, сумок гаманців з різних матеріалів. Знаєте, я, як дизайнер, постійно в пошуку нових матеріалів і нових поєднань. Тому при виробництві використовую дермантин, екошкіру, поліестер, гобелени і багато іншого. Наша фішка в тому, що ми створюємо якісні та доступні рюкзаки. Намагаємось шити так, щоб вони слугували довго, а ще маємо довічну гарантію на обслуговування та ремонт. Тому навіть якщо людина носить нашу сумку 3-5 років, то спокійно може принести її до нас на ремонт.

Наша унікальність в тому, що клієнт сам може обрати колір і додати щось своє. Людина сама дизайнер свого виробу. У нас немає фабричного шиття. На вибір є 18 кольорів і десь 15 орнаментів – можна вибрати все, що душа забажає.

Рюкзак від бренду Horondi

Перший свій рюкзак я створив, коли проживав у соціальному гуртожитку для безпритульних. Сюди часто приносили старий одяг, який волонтери сортували і продавали. Тканину для свого рюкзака я взяв у цьому магазині, це були якісь старі сорочки і куртки. Взагалі я випадково взявся за цю справу. Я ходив на роботу і особливо не замислювався над життям. А потім почав якось шукати себе у цьому світі, хотілось відкрити у собі таланти і робити те, що буде приносити задоволення. І тоді спробував пошити перший рюкзак. Мені сподобалось, бо це стало терапією і початком бренду Horondi.

Потрапив у компанію, де доводилось красти гроші для старших

Зараз я живу у Львові. Опинився тут 10 років тому, коли сів на поїзд у невідомому напрямку, який їхав з Мукачева. Десь у 7-8 класі я потрапив у погану компанію. Знаєте, цей вік коли обираєш собі оточення і не можеш відрізнити де добре, а де погано. Я потрапив у компанію, де була вертикальна структура — молодший носив гроші середньому, а той — старшому. Це була така велика банда, де всі одне одного захищали. Сюди зазвичай потрапляли діти з малозабезпечених сімей. У мене не було тата, а мама працювала на заводі і якось не приділяла мені часу.

У школі був дуже сильний булінг через те, що я з бідної сім’ї. І саме в цій компанії я знайшов захист від усіх. Мені було комфортно з ними, поки ми не почали займатись крадіжками. Це все продовжувалось – я вже був “середнім” і мені малі приносили гроші. Потім я отримав умовну судимість і зрозумів, що я раб цієї системи і нічого хорошого мене тут не чекає. Та просто так вийти з такої компанії неможливо — ці люди починали займатись і наркотиками, і зброєю. Я не мав жодного захисту і просто пішов на вокзал, сів в електричку, яка їхала в один кінець. Тоді я навіть не знав, що їду до Львова.

Тут я ночував на вокзалі, просто на вулиці, шукав їжу у смітниках, шукав якісь книги чи одяг, щоб віддати бабусям, які торгували біля вокзалу. На роботу я піти не міг, бо у мене була судимість і я вважав, що мене всі розшукують. До того ж навряд чи роботодавці були б мені раді.

Потім я дізнався, що є спільнота взаємної допомоги “Емаус-Оселя”, де можна переночувати безкоштовно. Я не вірив в те, що хтось може піклуватись про інших просто так. Тому боявся туди йти, бо думав що то якась релігійна секта. Але все виявилось зовсім не так.

Про Оселю

“Емаус-Оселя” допомагає безпритульним і тим, хто потрапив у складне становище, повернутись у соціум, дає роботу і забезпечує житлом. Це такий соціальний гуртожиток, де всі разом живуть.

Коли я опинився в Оселі, то одразу почав чистити сніг на вулиці. Це вже було прогресом — я не бездомний. Згодом я працював на перевезеннях, ми їздили по місту, збирали непотрібний одяг та везли його на сортування. А далі я почав шити меблі. Але якщо робота адміністратором соціального гуртожитку мені подобалась, то реставрувати меблі — ні. Тому, вечорами після роботи я намагався шити рюкзаки. Це була якась така віддушина для мене, бо основне заняття не приносило ніякого задоволення. Знаєте, у мене був завжди потяг до гарних речей, можливо, саме тому я зайнявся рюкзаками. До меблів я нічого не вмів шити і навчався методом спроб і помилок.

Одні з перших виробів Сашка

Згодом “Оселя” направила мене на навчання, де я освоїв “соціальне підприємництво”. Всі ці “крапельки” зародили в мені бажання до чогось нового.

“Чувак, роби свій бренд”

Перший рюкзак з обрізків тканин я пошив для себе, а згодом друзі попросили. Наступні кілька наплічників я зробив для гаражного розпродажу. І так потроху шив, але це було непомітно, поки я не познайомився з львівським блогером Володимиром Бєгловим. Він купив у мене рюкзак та виставив пост у Фейсбуці. Люди почали позитивно реагувати на мої вироби. А потім Богдан Логвиненко із “Ukraїner” вмовив мене дати інтерв’ю. І після цього почали звертатись люди з замовленнями. Тоді я подумав, що настав час кидати основну роботу і якось починати виживати на рюкзаках.

На своїй сторінці у Фейсбук я виставляв фото рюкзаків і люди цікавились. Тоді мені писали, мовляв, чувак, давай створюй свій бренд і окрему сторінку. Спочатку я не сприйняв це серйозно, але згодом задумався, почав вигадувати назву. Люди проголосували за моє прізвище. Так і народилась назва бренду.

Скажу чесно, я мільйон разів думав про те, щоб закинути цю справу. Особливо спочатку: я не знав як шити рюкзаки, щось не виходило, десь помилявся.  Та я навіть зараз іноді хочу покинути цю справу! Чому? От власне, через те, що бренд став успішний і вимагає розширення. А я цього не хочу, бо мені подобається бути таким маленьким ком’юніті людей. Я не хочу заробляти більше грошей і бути більш успішними. Я хочу просто отримувати задоволення від життя і кайфувати від того, що шию рюкзаки. Я міг би давним-давно бути просто дизайнером, але я й досі сиджу у майстерні разом зі своїми швачками.

Чотири швейні машинки і одна – на зап’ясті

Спочатку я користувався швейними машинками, які мені давали волонтери. В Оселі вдень я шив меблі, а ввечері залишався на дві години і робив рюкзаки. А вже на власну швейну машинку я позичив кошти. Пізніше виграв грант від Британської ради на розвиток підприємства. Тому я і кажу, що це не я щось самостійно досягнув, а кожна людина з мого оточення внесла свою частку. Зараз у мене вже є власні чотири машинки і п’ята — на зап’ясті. Це тату особливе, бо відображає мою душу.

Все моє виробництво було зосереджено у підвалі соціального гуртожитку. Тільки два тижні тому ми переїхали в інше приміщення. Ми так довго тут були, бо для мене це не просто підвал, а знакове місце — тут народився мій бренд, я тут виріс і переродився.

У моїй команді зараз є п’ятеро людей — швачки і маркетолог. В майбутньому зможемо розширюватись, бо зараз замовлень є на 2-3 тижні вперед. Я хочу розвивати бренд у соціальному напрямку і тому найняв на роботу людей з Оселі. А згодом хочемо спробувати взяти людину з вулиці, щоб дати їй шанс. Як колись дали мені. Також планую віддавати частину зароблених коштів на соціальні проєкти. Щоб моя команда розуміла, що ми не просто працюємо і шиємо, а й робимо вклад у суспільство.

Рюкзаки Horondi купують в Америці та Європі

Раніше я шив свої рюкзаки зі старих речей, які купував на секонд-хендах. Зараз ми купуємо нову тканину і можемо використовувати орнаменти з клаптиків. Колись я навіть зробив бананку зі старого банеру, який висів на моєму вікні. Його було шкода викидати на смітник, тому я вирішив щось пошити. Людям сподобалось, вони хотіли більше таких виробів. Але тоді я подумав, що є бренди, які спеціалізуються саме на цьому. Мені не хотілось забирати чиюсь ідею, бо це їх заробіток. Тому я зробив тільки одну таку сумку.

Рюкзаки Horondi купують не тільки в Україні, а й за кордоном. Ми не виходили на іноземний ринок ціленаправлено, бо я дуже самокритичний і думав, що вироби ще не настільки хороші. Але клієнти з’явились самі. Зараз стабільно 10 замовлень щомісяця є з Америки, Канади, Європи. Нам дуже приємно, що клієнти є нашою рекламою. Вони ходять по місту з рюкзаками, люди цікавляться де купити такі самі.  Так щомісяця є близько 100 замовлень.

Я не успішний, мені просто пощастило

Вперше я наважився розповісти про свою історію, коли мені було 21 чи 22 роки. Зараз мені 29 років. Приходили журналісти, які просили поділитись, щоб інші могли надихнутись і повірити в себе. Та насправді, багато людей, які жили в “Оселі”, набагато більше пережили і є успішнішими за мене. Бо вони змогли створити сім’ю. Але про це чомусь не пишуть.

А я…мені просто пощастило і я роблю те, що мені подобається. Моя голова постійно забита тільки рюкзаками.

А ще останні 3 роки я полюбляю подорожувати автостопом. Колись я жив звичайним життям і мріяв про те, щоб кудись поїхати саме автостопом. Перша моя поїздка була у Коломию, а далі вже подорожував Україною. А минулого року я дістався за полярне коло. З собою було 300 євро і кілограм 20 їжі в рюкзаку. Мандри дарують мені свободу, якої так колись не вистачало. І це круто.