Про те, як виникла ідея давати "нове життя" старому текстилю та як планують розвивати проект, Depo.Вінниця розповів голова ГО "Наше Поділля" Юрій Степанець.
- Ця вся історія загалом почалась ще років 10 тому, коли ми почали займатися сортуванням побутових відходів. Це не стільки комерційна діяльність, скільки освітній процес. Ми сортуємо побутові відходи з учнями шкіл Вінницького і не тільки району. І от люди приходять і запитують, що робити з текстилем, а ти чухаєш потилицю і кажеш: несіть додому, - говорить він.
За його словами, на вторсировину текстиль ніхто не купує. А індустрія текстилю надзвичайно велика і надзвичайно шкідлива для природи. За даними ООН, індустрія текстилю продукує стільки ж парникових газів, як авіаперевезення та міжнародне пароплавство разом. За різними даними, від 8% до 10% усіх парникових газів на рік – це частка нашого текстилю і всього, що з цим пов'язано.
Зараз, якщо подивитись на структуру тканини, більшість волокон є комбінованими. Це і не синтетика, щоб її можна було якось "переплавити", і не органіка, щоб компостувати. Із цією сумішшю складно щось зробити. Ми подумали, що з цієї тканини можна щось зробити, щоб вона ще прослужила років 50, а може, й 150.
– Виходять у нас такі собі екодоріжки, якими здавна на Поділлі люди прикрашали свої хати. Справа в тому, що є ще й інша частина цієї історії. Десь років три тому наша організація після чергових відвідин дуже гарного села Стіна в Томашпільському районі подумала: чи не купити б нам там будинок? І ми придбали там хату, де фактично створили екоцентр – своєрідне місце зустрічі сільської та міської культур. Час від часу робимо там ознайомчі табори: і з молоддю, і з людьми старшого віку, ділимося досвідом. Нас місцеві жителі навчають того, що вони вміють – скажімо, екологічні традиційні технології будівництва, підмащування хат, побілки. З іншого боку, ми можемо навчити їх того, що ми вміємо: поводження з відходами, встановлювати сонячні колектори, або навіть сухий біотуалет. І коли ми думали, що можна робити з тканиною, прийшла ідея, що можна сполучити одне з іншим: поєднати оце надмірне виробництво текстилю із народними ремеслами – виробництвом тканих доріжок. Це на Поділлі був дуже давній промисел і багато людей ним колись займалися. Зараз – мало. І я думаю, що тут якраз село Стіна дуже органічно підійшло: село розташоване біля русла річки, воно значно нижче від рівнини навколо. І таке враження, що в цьому "руслі" значно більше збережено традицій. Там багато людей ще зберегли традиції вишивання, ткацтва, фольклору, тощо.
Виготовляють ці доріжки місцеві жителі в селі Стіна. Це – жінки. Їм допомагають і чоловіки, і цілі родини. Поки що це дві родини майстрів. Вони мають свої ще давні верстати, які ще залишились від їхніх бабусь. Але ці верстати у Стіні вже вміють покращувати, трохи осучаснювати. Без проблем можна було б виготовити і нові. Все залежить від того, наскільки ця продукція сподобається людям.
Також є ідеї робити різні речі. Подушки, наприклад, які можна під спину підкласти, або м'які безкаркасні меблі, накидки і так далі.
Новини
